Могильницька Галина Анатоліївна
Народилася в учительській сім’ї 8 травня 1937р. Батьки були математики: Могильницький Анатолій Олександрович, 1916-1950, Ася Іванівна, з дому Цвинтарна, 1912-1984. Брат діда, Бенедь Могильницький, був одним з організаторів повстання на Кривоозерщині (нині північ Миколаївської обл.) в 1921 р. проти продрозверстки. Брат бабуні, Андрій Кореневський, кооператор, професор, був репресований, а за часів «хрущовської відлиги» реабілітований. Про цих родичів у сім’ї не говорили, хіба випадково обмовлялися.
Ще мирного 21 червня 1941р. молоде подружжя з двома дітками вирушило на Кривоозерщину у відпустку до батькових батьків, які вчителювали в с. Велика Мечетня. (Дідуня Олександра Пилиповича та бабуню Ксеню Федорівну чотири рази «розкуркулювали» — лише тому, що в їхній хаті, щораз в іншому селі, завжди було «по-панському»).
Бабуня Ксеня була невичерпною криницею українських пісень, приповідок, повір’їв, легенд, прикмет, обрядів. Дідуньо-філолог знав кілька мов, чудово оповідав історію, а дядько Сашко — батьків брат, згодом загиблий на війні, — талановито грав у сільському театрі.
Під час окупації Олександр Пилипович врятував і зберіг шкільну бібліотеку, а на заваленій сіном мансарді вони із Ксенею Федорівною переховували євреїв.
У сім’ї не було цілеспрямованого національного виховання, але культивувався інтелект, розум, порядність; шанували книгу, часто влаштовуючи голосні читання для всіх членів сім’ї, співали українські пісні. Маленька Галя мала «на вихід» українське вбрання. Релігійного виховання в учительській сім’ї не могло бути, адже радянський учитель з обов’язку мав бути атеїстом. Але Галя, скільки себе пам’ятає, тягнулась до Бога. А ще завжди співала, так що сусіди застерігали матір, як би донька «не проспівала свою долю». Від мами Галя успадкувала любов до поезії, а від старшого брата Вадима рано навчилася віршувати.
В 1942 році народилися братики-близнята Олександр і Віктор.
Після війни сім’я залишилася жити в бабусі й дідуся в с. Велика Мечетня Кривоозерського району, щоб на сільських харчах виходити батька, який повернувся з війни інвалідом, а в 1946 р. переїхала до Кривого Озера, куди батька, якого звали «ходячою енциклопедією», перевели завучем райцентрівської десятирічки. «Ходяча енциклопедія» померла в 34 роки.
Середню школу Галина покинула в 1954 р. після 9-го класу, бо мала бути залишена на другий рік через дві «двійки», чесно виставлені мамою з алгебри та геометрії. Вступила до Одеського фінансово-кредитного технікуму, де на третьому курсі за відвідування церкви бу-ла виключена з комсомолу, з чого випливало виключення з технікуму. Доводити, що Конституція гарантує свободу сумління, було марно.
Соромлячись написати матері про виключення з технікуму та не маючи грошей на оплату квартири, жила бездомною, доки старі прихожанки Успенського собору не влаштували її на роботу — спершу робітницею цеху миття склотари на Одеський виноробний завод, а згодом — рахівником-касиром тресту «Головторгмортранс».
Юна ідеалістка вирішила будь-що довести, що й ходячи до церкви можна бути «справжньою радянською людиною», гідною звання комсомолки, і заходилася «самовідданою працею примножувати багатства соціалістичної вітчизни». Працюючи на мийній машині «БМ-2», яку обслуговували 2 робітниці, вона приловчилася працювати без подавальниці склотари, яку почали використовувати на інших роботах. Невдовзі портрет меткої «передовиці виноробного виробництва» з величезним білим бантом на голові прикрасив Дошку пошани заводу. А далі сталося несподіване: ветеранка цеху Баба Сима, замість похвалити «ударницю», притисла її в якомусь цеховому закапелочку й «дуже популярно», по-пролетарському пояснила, що Галинин «выпендреж» (так мовою пролетаріату називався «трудовий ентузіазм») може усім працівникам коштувати того шматка хліба, який вони заробляють, по 8 годин мокнучи в каустику, бо через неї подавальниць анулюють і змусять усіх працювати за двох на ту саму зарплату. Дівча не дуже повірило Бабиним Симиним словам, але Бабу Симу в цеху слухали всі, то ж і Галина свої «трудові подвиги» припинила. В правдивості слів досвідченої робітниці вона переконалась значно пізніше, коли дізналася про причини трагедії в Новочеркаську, де загальні норми виробітку були збільшені на основі «рекордів» «маяків», яким, щоправда, для тих «рекордів» створювали штучні умови.
У 1959 р. вона вийшла заміж за Фіннова Михайла, який із 16-ти років був захоплений її знанням літератури (згодом сам став письменником, був членом СП СРСР) та умінням читати вірші. Після одруження виїхала з чоловіком до Новосибірська, де мешкав його старший брат. В 1960 р. народила сина Анатолія, а в 1962-му повернулась до матері в Криве Озеро: чоловік вирішив стати моряком і виїхав на Далекий Схід, де й жив до кінця життя.
1963 р. поступила на філологічний факультет Одеського університету. На російське відділення, бо мала намір усе життя займатися творчістю Ф. Достоєвського. Але українське виховання потягнуло її до кола молодих людей, які цікавились українською культурою, історією. Це Олекса Різників, Олег Олійник, особливо Святослав Караванський, який за віком і знаннями мав би не на студентській лаві сидіти, а стояти за кафедрою. Його понад 16-річне ув’язнення, рідкісний інтелект вабили. Разом були у літстудії, де Галина більше виступала як критик (бо соромилася читати свої вірші), у гуртку вивчення польської мови, у студентському науковому товаристві — всюди, де пульсувала жилочка розумного, змістовного життя. Разом пропагували в Одесі українське слово, демонструючи, що інтелігентні люди говорять українською мовою, покладали квіти до пам’ятника Т. Шевченку 9 березня і 22 травня. «Нічого особливого ми не робили, — згадує Галина Анатоліївна, — не підривали будинки, не стріляли в членів більшовицького уряду, не хотіли совєцький строй підривати... Ми просто хотіли, щоб Україна розвивалася вільно, щоб була українська мова, щоб її шанували, щоб розвивалася українська культура». 31 грудня 1965 р. Галина, як член профкому факультету організувала ватагу колядників, цілий автобус української молоді — це була дивовижа для Одеси. Згодом, коли Галина Анатоліївна була вже в Балті, ця співоча група стала ядром українського хору, що налічував добру сотню хористів і становив для КГБ неабиякий клопіт. Керував хором студент консерваторії Віктор Синиця.
13 листопада 1965р. С. Караванський був заарештований і без суду спроваджений у Мордовію добувати свій 25-літній термін. Тоді Галина Анатоліївна разом з С. Різниковим пішла до Ніни Антонівни Строкатої-Караванської, яка замість плакати й побиватися перебирала папери, які потрібно було сховати від обшуку. Галина Анатоліївна вразила ця сильна особистість. Вони подружилися, попри значну вікову різницю. Н. Строката - Караванська доручала їй ризиковані справи, довіряла їй своє житло, коли мала кудись їхати, навіть мала намір у разі арешту переписати його безквартирній Галині.
Перший обшук Галина Анатоліївна відбула в квартирі Караванських на початку 1966 р. Зігравши роль зляканої «невинної овечки», вона відчайдушно викрала найважливіші папери з купи відібраних кагебістами для вилучення.
Н. Строката-Караванська клопоталася не тільки чоловіком, а й долями багатьох інших політв’язнів, і прилучила до того Галину Анатоліївну. Вона охоче користувалася багатою бібліотекою Караванських, тут можна було зустріти багато цікавих людей — однодумців. Пересічних людей там не бувало.
Галина Анатоліївна часто викликали на «виховні розмови» та допити. У розмові з генералом Куварзіним — начальником управління КГБ Одеської обл. — вона заявила: «Какая вы госбезопасность? Вы — самая настоящая госопасность, яка тільки може бути в світі! Ви на стражі, а отже бачили, що я, такая нежная и хрупкая девочка, дружу з ворогом і шпигуном Караванським, і багато молодих людей з університету з ним товаришують. Ви мали б прийти до нас в університет, стали на трибуну, дістати документи і сказати вголос, що от, діточки, ви ходите з отаким от чоловіком, а він такий, такий і такий. І дати нам ці документи побачити. Оце б ви були госбезопасность, це б ви мене застерегли б від життєвих помилок. А ви що зробили? Ви як злодії вкрали чоловіка, вивезли в Мордовію — і хочете, щоб я вам повірила, що цей чоловік поганий, а ви хороші?».
У кінці 1965 Галина Анатоліївна у домі Караванських познайомилася з Василем Стусом, а під час йо-го наступного приїзду влаштувала його виступ на вечорі зустрічі студентів філологічного факультету з Віталієм Коротичем. Коли Коротич почав розбирати записки, ведучий — професор Андрій Володимирович Недзвідський, оголосив, що вірші читатиме «початкуючий поет Василь Стусь, також гість зі столиці». Коротич розгубився і просто втік із зали. Вірші Стуса студенти сприйняли з захопленням. Галина Анатоліївна зуміла захистити від КГБ невинного професора, себе і Н. Строкату-Караванську, зухвало твердячи, що Стус приїхав саме до неї, та вимагаючи показати список «всіх заборонених хлопців України», щоб вона знала, з ким не можна зустрічатися.
Ця красива і розумна жінка не грубіянила, не лаялася, але не втрачала самовладання і почуття гумору в найскладніших ситуаціях — і це не раз рятувало її. Кілька разів виникало питання про її виключення з університету, але завдяки її різнобічним талантам, особистому, сказати б, шарму, навіть декан Іван Михайлович Дузь захищав її, в черговий раз просто обізвавши «убоїщем». (Професор І. Дузь пізніше в пресі називав Стуса не поетом, а пасквілянтом і антирадянщиком). Їй удалося домогтися відновлення на факультеті раніше виключеної студентки Марії Овдієнко.
У 1967 р., закінчивши університет, вийшла заміж за О. Різникова.
За наслідками навчання Галина Анатоліївна дістала найкраще призначення — у Балтське педучилище. Студенти любили свою викладачку і предмет, який вона викладала. Та наприкінці 1969-1970 навчального року педагогічна рада педучилища постановила звільнити Галину Анатоліївну з роботи, звинувативши у «вихолощенні комуністичної ідейності з курсу української літератури та пропаганді творчості націоналістичних поетів» — Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, яких тоді в програмі не було, але ж була тема «Сучасна література», що могло служити підставою для ознайомлення учнів з творчістю шістдесятників.
З огляду на це, та знаючи, що під час відпустки звільняти працівника ніхто не має права (а згідно з наказом, наступного після педради дня, Галина Анатоліївна вже була у відпустці), молода жінка, обкладена двома дітьми, вирішила «боротися» та заходилася шукати нове помешкання, бо зі старого господиня запропонувала їй вибратись через численні обшуки, під час яких у Галини Анатоліївни незмінно шукали нібито валюту й золото «принадлежащие О. Резникову», який на той час уже близько року жив у Одесі й мав другу дружину.
З великими труднощами п.Галина знайшла якийсь закапелок і зв’язала речі, щоб переїхати туди. За 15 хв. до прибуття машини прийшли чотири кагебісти з обшуком знову ж «по поводу изъятия валюты и золотых вещей, принадлежащих Резникову». А в мішках було багато вийнятого з тайників самвидаву. Галина Могильницька пережила безліч обшуків, але вміла так надійно ховати, що ніколи нічого в неї кагебісти не могли знайти.
Вона удавано зраділа дужим чоловікам, заборонила розпаковувати речі, але попросила повантажити їх на машину, на новому ж помешканні всіляко зволікала з початком обшуку, а вночі, напхавши під пахви самвидаву, втекла з річною дитиною Ясочкою степом, кукурудзами та соняшниками на село.
У Кривому Озері вітчим Гнат Дорофійович Бойко, завідуючий загальним відділом райвиконкому, влаштував її методистом райметодкабінету райвно, але жити з дітьми вона мусила у колишній конюшні. Це, однак, не врятувало вітчима від обшуку...
Сумлінно працювала методистом, потім інспектором шкіл, так що заврайвно А. В. Ковальський, погоджуючись із секретарем райкому, що Галину Анатоліївна слід «гнати в три шиї», але тільки після того, як йому доберуть «толкову людину» на заміну, таки не звільнив її. Ночами мусила підробляти шиттям, потім писала контрольні, курсові, дипломні роботи.
Під час обшуку в жовтні 1971 р., коли О. Різників був заарештований, в пачці паперів вірші. Під час допиту в кабінеті слідчого вона непомітно викрала два з них. Перед судом над Н. Строкатою-Караванською, О. Різниковим та Олексієм Притикою в травні 1972 р. разом з Ганною Михайленко та Марією Овдієнко готувала матеріали для їх захисту. На суді, на який вона була викликана на вимогу О. Різникова як свідок захисту, Галина Анатоліївна кпинила, викликаючи сміх у залу, за що суд погрожував їй «окремою ухвалою», але вона таки сказала, що в неї не було ідейних розходжень з підсудними, а вірш «Демонстрації» потрапив до неї випадково, без чоловікового відома.
Ще 1965 р. Галина Анатоліївна познайомилася з Оксаною Яківною Мешко, яка теж її щиро полюбила і давала «південній красуні» відповідальні та ризиковані завдання, вимагаючи абсолютної точності та що належали О. Різникову (ту пачку Галина не перевіряла), кагебісти таки знайшли три «анти-радянські» відповідальності. Бувала в Києві в Івана Світличного, який високо оцінював її вірші та давав слушні поради. Через нього її вірші потрапили в Польщу, один був надрукований в «Українському календарі» 1966 р. Знала Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка.
Незабутнє враження на п.Галину справили сороковини Михайла Сороки (помер 16.06. 1971 р. в неволі в Мордовії), на які вона їздила до Львова разом з Н. А. Строкатою-Караванською.
Панахиду служив священик УГКЦ, тоді підпільної. Служба відбувалась у квартирі Олени Антонів, з якою Галина Анатоліївна була вже тривалий час знайома, оскільки ще з 1965 р. товаришувала з В’ячеславом Чорноволом, а після його переїзду до Львова та одруження з Оленою бувала у них, переймаючи в Олени досвід організації та передачі допомоги політв’язням та їхнім родинам. Пізніше через Галину систематично надходила допомога Ганні Михайленко, передавалася одноразова матеріальна підтримка дружині вдруге ув’язненого Василя Стуса Валентині Попелюк (грошова), Левкові Лук’яненку (речова).
Після арешту вже колишнього чоловіка Могильницької Олекси Різникова (11.10.1971 р.) вона знайшла його нову дружину Г. Шадир (досі знайомі не були), щоб з’ясувати, чи матиме він від цієї жінки надійну підтримку, яка потрібна політв’язню і під час слідства, і після винесення вироку, в таборі. Висновок був невтішний: дружина — цілком пристойна й порядна любляча жінка — не розуміла різниці між арештом її чоловіка й арештом будь-якого карного злочинця, нарікала на Ніну Строкату, яка його «до тюрми довела», на сором, який на неї звалився, але, зрештою, пообіцяла носити йому передачі, висловивши сподівання, що він себе буде «добре поводити» і його, може, скоро відпустять.
Після цієї розмови Галина Анатоліївна вирішила, що вона в будь-який спосіб має повідомити О. Різникову, що, в разі потреби, він може розраховувати на її допомогу.
Галина Могильницька 13.12.1971 р. написала заяву в управління КГБ про внесення в справу О. Різникова в числі безпосередніх родичів його доньки Ярослави, сина Галини від першого шлюбу Анатолія, який вважає О. Різникова своїм батьком, та її, як матір цих дітей. Про це її бажання, продиктоване, як сказано в заяві, «думкою про необхідність збереження родин-них стосунків між дітьми та батьком, незалежно від подальшої долі останнього», Галина Анатоліївна просила повідомити О. Різникова. Слідство відбулося бюрократичною відпискою.
На прохання батьків О. Різникова (збережено лист від його матері) Галина їздила до письменника Володимира П’янова та І. Дзюби за порадою, до кого й куди звернутися по допомогу в справі колишнього чоловіка та в пошуках гідного адвоката, але В. П’янов, який бачив її вперше в житті, зустрів Галину вельми насторожено, а І.Дзюба сам у той час був на грані арешту й сам собі нічим не міг зарадити.
Зрештою, працівники КГБ, які добре відслідковували всі контакти родичів арештованих, попередили батьків О. Різникова, що як він знову «зв’яжеться з Могильницькою», то з ув’язнення ніколи не вийде, і будь-які контакти між його родиною та колишньою небезпечною невісткою припинилися на довгі 4 роки. За дружину О. Різникова КГБ визнавав лише Г. Шадир, хоч сам він в анкеті арештованого записав дружиною Могильницьку, про що вона не здогадувалась.
Після звільнення Н. Строкатої-Караванської з ув’язнення Галина Анатоліївна неодноразово їздила до неї в Тарусу Калузької обл., де та знаходилась під адміннаглядом, а весною 1979 р. мала її несподіваним гостем у себе в хаті, в Кривому Озері. Ця відчайдушна жінка, з великими труднощами отримавши дозвіл на поїздку до Одеси на похорон своєї названої матері, із заїздом у Броварі (Київщина) до М. Овдієнко, в якої нібито зберігалися якісь коштовні прикраси Строкатої, та знаючи, що за нею стежать, зуміла таки відірватися від стеження й під час зупинки в Умані зловити машину, яка довезла її до Кривого Озера, щоб бодай кілька нічних годин провести з подругою, побачити її дітей та потішити їх дарунками. Вранці на Кривоозерському автовокзалі сідала в автобус особа, яка ні одягом, ні манерами навіть віддалено не нагадувала піднаглядну Строкату-Караванську — подруги потрудились на славу!
У 1979 р., коли маму Галина Могильницької розбив параліч, вона покинула інспектування і перейшла в Кривоозерську школу № 1, де доти працювала на півставки. Викладала історію й українську мову та літературу, а згодом переведена на викладання лише російської мови та літератури. Для підвищення в учнів інтересу до навчання та кращого засвоєння матеріалу ще з 70-х рр. почала використовувати нестандартні форми й методи роботи (уроки-блоки, лінгвістичні казки, уявні подорожі, лекції-концерти тощо), що в ті часи вважалося відхиленням від вимог програми та порушенням принципу науковості. Тому її постійно критикували й майже 20 років тримали на найнижчій категорії «спеціаліст», не дивлячись на те, що серед її учнів було найбільше відмінників, учасників та переможців різноманітних олімпіад і конкурсів.
Уже в «перебудовні» часи (1986 р.) Галина Анатоліївна таємно від шкільного й районного начальства взяла участь у всеукраїнському конкурсі «Нестандартний урок» і увійшла в число його переможців, після чого їй було присвоєно звання «учитель-методист», що давало певну прибавку до зарплати.
Вела шкільний театр, класний агітколектив «Дружба», фольклорний колектив «Джерельце», займала зі школярами призові місця, їздила на екскурсії, зокрема, в Галичину, де її школярі справляли своїми концертами та національним вихованням найкраще враження. Її старшокласники першими на Миколаївщині ще у вересні 1991 р. підняли над школою жовто-блакитний прапор.
Писала вірші — дитячі і «дорослі». Але дитяча збірка «Скільки в світі сонечок» пролежала у видавництві «Веселка» 8 років і вийшла лишень у 1978.
Перша книжка віршів для дорослих читачів була внесена в тематичний план видавництва «Маяк» на 1966 р.. Та один з примірників рукопису невдовзі потрапив до інших «читачів» — був вилучений під час обшуку в квартирі Н. А. Строкатої-Караванської. «Професійні літератори» з КГБ виявили в них «подвійне дно». Збірка юної поетеси з тематичного плану була вилучена. З тих пір рукописи поезій Могильницької отримували з видавництва лише негатив-ну оцінку. Коли у 1984 р. рукопис збірки «Злагода» потрапив на рецензування до Києва й мав позитивну рецензію Тамари Коломієць, цю рецензію автору показувати було заборонено, а книжку «поховано» у спільній з іншими авторами збірці, як тоді казали, «братській могилі», що мала на зву «Весняний ранок», хоч за віком авторів, у ній представлених, її слід би було назвати «Осіннім вечором». Лише у 1986 р. у тому ж видавництві «Маяк» вийшла (з численними, не погодженими з авторкою правками) перша збірочка поетеси під назвою «Берег радості», яка самою авторкою була названа «Пісня для радості».
Вірші Могильницької публікувалися в дитячому журналі «Веселка» (США), в журналі «Віра», редагованому певний час Надією Світличною (США), видання антологічного характеру «У труді зростаємо» («Веселка», 1984 р.), «Мій краю рідний» («Радянська школа», 1986 р.), хрестоматії «Українське довкілля» («Смолоскип», 2002 р.) у численних колективних збірниках та в періодиці.
У 1989 р. вступила до НРУ. Очолювала Кривоозерську організацію НРУ — найбільшу на Миколаївщині. Її стаття «Демагогічні гасла і факти» з критикою «соціалістичної демократії» була опублікована 1993 р. в Кривоозерській газеті «Заповіти Леніна» і обговорювалася на її сторінках півтора року. Авторці ночами по телефону погрожували, що зараз прийдуть здирати з неї шкуру, щоб повісити «на райкомі» замість «бандерівського прапора».
В 1994 р. кандидувала від НРУ в 290-му окрузі на виборах до Верховної Ради України.
Влітку 1991 р. їздила у США, де провідала Караванських, викладала на курсах підвищення кваліфікації учителів шкіл українознавства в діаспорі, мала низку виступів. За кілька хвилин після її виступу на з’їзді «Золотого Хреста» в оселі Олега Ольжича була проголошена незалежність України.
З вересня 1994 р. жила в Одесі. Працювала в Одеській ЗОШ № 117, у міськвиконкомі.
Після загибелі лідера НРУ В’ячеслава Чорновола, з яким Галина Анатоліївна товаришувала ще з 1965 р., очолила Чорноволівське крило розколеного Руху в Одесі та відновила Одеську обласну (крайову) організацію НРУ. В грудні 2001 р. виключена з НРУ за незгоду з політикою Проводу щодо участі організації у виборах до Верховної Ради України на третьорядних позиціях та принципом формування виборчих списків. Пізніше безпартійна.
З 1998 р. працювала старшим викладачем кафедри методики викладання гуманітарних дисциплін (нині Науково-методичний центр української мови та літератури, українознавства) Одеського обласного інституту удосконалення учителів. Її теми: «Книга буття українського народу», «Українська література кінця ХІХ – перших 3-х десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейського літературного розвитку», «Проблема адекватного прочитання української класики».
Авторка низки книг, виданих при сприянні зятя Андрія Афанасенка та подруги-видавця М.Овдієнко, статей з науково-методичної, морально-етичної та політичної тематики.
Кілька видань витримала книжка Галини Могильницької «Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія)» – яскравий зразок сучасної полемічної літератури. Авторка обґрунтовує необхідність створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. 2007 р. в Броварях вийшла книжка «З непам’яті прикликана судьбою», яка увібрала найкращі її вірші, автобіографічний нарис, документи, знімки. За ці дві книжки Галина Анатоліївна 14.01.2008 р. присуджена премія ім.В.Стуса.
Автор: Овсієнко В.В.
